Герої не вмирають: воїни, які загинули в російсько-українській війні 2021. Частина 1
Поділитися
Допоки триває російсько-українська війна - вона щоденно приносить свої страшні новини і незагойні рани. Щоденне зведення з війни - страшне, адже в кожному з них можуть бути бойові втрати. Майже щоденно на Донбасі фіксують поранення, проте, на превеликий жаль, українські воїни також гинуть.
У 2021 році, згідно зі зведеннями ООС, не повернулись і вже ніколи не повернуться на позиції і додому 78 українських вояк. Всі вони - герої.
Новини.LIVE згадує кожного героя російсько-української війни, які віддали свої життя заради безпеки країни, поосібно.
Вічна шана і низький уклін кожному Герою, який віддав своє життя, боронячи Україну від ворога і охороняючи наш з вами спокій. Герої не вмирають!
Січень 2021
Поки українці святкували Новий рік і православне Різдво - на Донбасі ворог ропушував режим тиші. Перші бойові жертви трапились у 2021 невдовзі після Різдва і ще перед Водохрещею. На Донбасі у січні 2021 загинули троє українських воїнів. Наймолодший із них назавжди залишиться 26-річним, а найстаршому навіки буде 37. У січні від куль снайперів на Донетчині загинули Олег Андрієнко із Запоріжжя та Олександр Отрєп’єв із Миколаївщини. У Луганському напрямку поліг уроженець цього краю - Роман Дзюбенко.
Олег Андрієнко
Олег був родом із Запоріжжя, народився 22 серпня 1983 року. На війні був із 2016-го - відслужив за мобілізацією та залишився на контракті.
За цей час Олег служив у десантурі, морській піхоті, був розвідником. Навесні 2020-го Олег прийшов у 37-й окремий мотопіхотний батальйон “Запоріжжя” 56-ї бригади ЗСУ.
Про Героя згадували - на фронт повертався, бо бачив у цьому покликання.
“Олег протягом війни двічі звільнявся. Намагався жити цивільним життям, але служба в армії тягла його назад, – розповів заступник командира 56 омпбр підполковник Дмитро Герасименко. – По службі, по роботі, по життю дуже хороший хлопець був… Солдат, військовослужбовець і патріот з великої букви. Дуже важка втрата”.
Бажання повернутись додому було ще через те, що влітку 2020-го у Олега народився син Тимур. Про дитину Олег і його дружина мріяли протягом 13 років. Із новонародженим хлопцем та коханою дружиною Олег провів новорічні свята, згодом повернувся на війну. Тут він загинув від кулі снайпера 11 січня - першим із воїнів у 2021-го.
Ворожа куля знайшла Героя поблизу селища Піски під Донецьком, коли російські окупаційні війська вкотре порушили “режим повного і всеосяжного перемир’я”. Осиротіли мати, дружина і маленький син.
Поховали Олега Андрієнка в Запоріжжі.
Олександр Отрєп’єв
Старший матрос Олександр Отрєп’єв заигнув від кулі снайпера увечері 21 січня - між селами Гнутове й Водяне на півдні Донеччини. Він навіки лишиться 28-річним. Олександр народився 28 липня 1992 року в селі Приют Єланецького району на Миколаївщині.
Півтора роки Олександр служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти ВМС ЗСУ імені контрадмірала Михайла Білинського - був навідником відділення батальйону морської піхоти. До того був строковиком із 2013-го, а до 2018-го залишався у Нацгвардії за контрактом.
У мережі довгий час розповсюджували знімки Олександра із двома цуценятами. За свідченням побратимів - боєць дуже любив собак. Одного виходив у зоні бойових дій - той ходив за ним всюди. був відданий господарю. Олександра згадують як дуже доброго і компанійського хлопця.
У доброму гуморі він був і увечері 21-го січня - попри те, що стояв на позиції, за якими спостерігали ворожі станйпери.
За ворогом Олександр спостерігав дистанційно з планшета, до якого був приєднаний тепловізор. Як і інші бійці, мав на собі всі необхідні засоби індивідуального захисту - бронежилет, шолом.
Підступний постріл ворожого снайпера пролунав тоді, коли морпіх Отрєп’єв знімав тепловізор. Куля поцілила в шию. Наскрізне поранення виявилося несумісним із життям. Сиротами залишилась мати і молодший брат.
Поховали Олександра Отрєп’єва в рідному Приюті.
Роман Дзюбенко
26-річний Роман походив із Луганщини - родом із прифронтового села Вільхове Станично-Луганського району. Він казав побратимам, що воює за свою рідну землю.
Після строкової служби лишився на контракті у ЗСУ. Із 2019 був молодшим сержантом, військовослужбовцем 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ ім. кошового Івана Сірка.
Романа побратими знали веселим, привітним і таким, що завжди прийде на допомогу. За рік до загибелі Роман побрався із коханою, влітку 2020 у пари народився син.
Куля ворожого снайпера знайшла Романа ввечері 26 січня поблизу Новоолександрівки Попаснянського району Луганської області. Воїн отримав поранення в голову - проте ще кілька днів боровся за життя.
Про те, як поранили Романа розповів агенції “Армії Іnform” товариш Дзюбенка Дмитро.
“Спочатку ми почули, як поряд ліг ВОГ (гранатометний постріл – “Н”). Доповіли, що почалися провокації. Вже за кілька хвилин по нас відкрили вогонь з кулемета. Били прицільно. Перша черга пройшла над нами. Ще за мить я побачив, як Рома зробив крок і різко впав на дно окопу. Перша думка — напевно, послизнувся, багнюка ж ледь не до колін. Я покликав його, та він не реагував. Тоді й зрозумів, що трапилося найгірше”, – розповів Дмитро.
Роман помер за 4 дні у шпиталі в Часовому Яру.
У загиблого воїна лишились вдома дружина, маленький син, мати і брат.
Поховали Романа Дзюбенка у рідному Вільховому.
Лютий 2021
Після свят 2021 настала справжня низка трагедій. У лютому українське військо зазнало найбільших втрат - від ворожих куль загинули одинадцять воїнів.
Дмитро Власенко
Про 38-річногоДмитра Власенка, народженого на Миколаївщині, побратими по службі казали, що він чесний і щирий, а також - справжній патріот.
Близько трьох років Дмитро прослужив у 503-му окремому батальйоні морської піхоти ВМС ЗСУ, що дислокується в Маріуполі. Був страшим матросом, старшим стрільцем 2-го десантно-штурмового відділення 2-го десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти.
Дмитро цікавився тваринним та рослинним світом - і навіть мав свою фейсбук-спільноту Ліс/Forest. Сторінку створив для обговорення та поширення “наукових, освітніх та естетичних матеріалів”. У спільноті заборонено було поширювати матеріали російською.
Також боєць любив книжки - навіть на передовій мав при собі справжню невеличку біліотеку.
Ворожа куля знайшла Дмитра 2 лютого на бойовій позиції поблизу Шумів Донецької області. Він отримав важке поранення снайперською кулею. Парамедики ще годину намагались врятувати Дмитрові життя, проте поранення виявилось фатальним. У Дмитра залишились вдома батьки і сестра.
Поховали Дмитра в рідній Грушівці, на Миколаївщині.
Назарій Поліщук
24-річний Назарій Поліщук, який був родом із Черкащини, тиждень не дожив до завершення військового контракту. Батьки, брати і сестра готувались зустрічати воїна - проте доля вирішила по-іншому.
Назарій загинув 6 лютого разом із товаришем по службі Олексієм Подвезенним. Разом воїни підірвались на невідомому вибуховому пристрої під час висування на позиції ВОП поблизу Новомихайлівки (під Мар’їнкою Донецької області).
На війну Назарій пішов у 2017-му - добровольцем - до лав 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, яка базується на Одещині. Вдома лишилась дочка від першого шлюбу, який створив у 18 років. Перша дружина Назарія вийшла заміж вдруге - і у воїна теж склались нові стосунки там. де воював, на Донеччині.
Чоловік закохався у Вікторію, що проживає у Кураховому, стосунки пари розвивались. Збирався поїхати додому, а згодом вирішити, де житимуть разом із дівчиною. Війна вирішила по-іншому.
Поховали Назара в рідній Вотилівці.
Олексій Подвезенний
Олексій Подвезенний назавжди лишиться 23-річним. Щирого, усміхненого хлопця любили всі, хто зустрічав. Народився Олексій 5 червня 1997 року в селі Красний Деркул Станично-Луганського району. У військо пішов у 18-річному віці - спочатку як строковик, а згодом - за контрактом.
Олексій був солдатом, військовослужбовцем 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу.
6 лютого 23-річний Олексій Подвезенний разом із побратимом Назарієм Поліщуком підірвався на міні поблизу села Новомихайлівка на Донеччині. Обоє молодих чоловіків загинули на місці.
Поховали юнака в рідному Красному Деркулі.
Олександр Глушко
У 36-річного Олександра залишилися матір, дружина да двоє дітей – 11-річний син і 9-річна донька. Олександр походив з Полтавської області. У мирному житті працював кухарем. Дітей та дружину любив понад усе - приїжджаючи з фронту, не забував привозити приємні подарунки, на які чекала юна донька Ліза.
На війні Олександр був із зими 2019-го, на початку лютого був зарахований до списків 81-ї окремої аеромобільної бригади. А в ООС потрапив у зону відповідальності 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Служив як водій-кулеметник інженерно-саперного взводу 5-ї батальйонної тактичної групи.
Загинув Олександр 11 лютого, неподалік Зайцевого на Донеччині. Ворожа куля влучила Олександрові в спину і пройшла навиліт, пробивши груди. Воїна встигли доправити до лікарні в Бахмут - проте поранення виявилось фатальним.
Поховали героя Олександра Глушка на цвинтарі біля Рунівщини, на рідній Полтавщині.
Владислав Лященко
24 -річний Владислав походив із Горлівки. На війну пішов, щоб вигнати ворога з рідного міста. На початку війни, за повідомленням знайомих, родина хлопця виїхала на Одещину. Сам Владислав жив у місті Кілія Ізмаїльського району. Працював на м’ясомолочному підприємстві “Титан”.
На війні був із 2020 - у лавах ЗСУ. Служив у 28-й одеській бригаді ім. Лицарів Зимового походу. Незадовго до того, як пішов на фронт - Владислав одружився.
Загинув 24 річний герой 11 лютого близько 20:45. Тоді російські найманці розстріляли позиції ЗСУ під Новомихайлівкою на Донеччині з великокаліберного кулемета, також працював снайпер. Владислав Лященко загинув на місці.
Поховали героя в Кілії, на Одещині.
Олександр Войтенко
14 лютого багато хто з військових стер із обличчя сльозу - тоді загинув 46-річний капітан полтавець Олександр Войтенко. Він був кадровим військовим - закінчив Полтавське вище зенітне ракетне командне училище. Військову службу проходив на офіцерських посадах у складі 23-го окремого прикордонного загону спецпризначення у Кременчуці, згодом – в “Альфі” СБУ та в МВС. Звільнився у запас.
На фронт Олександр пішов добровольцем у 2018 року – воював у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Потім перевівся у 5-ту батальйонну тактичну групу 81-ї окремої аеромобільної бригади (командир взводу вогневої підтримки), в якій проходив службу до направлення в район проведення ООС.
“Він був дуже принциповим і завжди стояв за правду. За чотири роки, коли кожен день поруч, уся людська гниль випливе. А він був справжнім, батьки виховали в ньому гідну людину”, – зацитували у novynarnia колишнього однокурсника Олександра Єгора.
Із дружиною Наталею Олександр був разом з 1998 року. За словами знайомих, завжди відчувався незримий зв'язок, який єднав пару.
Олександра не стало 14 лютого о 9:30. Разом із побратимами – земляком із Полтавщини В’ячеславом Олексієнком та харків’янином Дмитром Мироненком – під час переміщення на позиції неподалік селища Новолуганського на Донеччині він отримав несумісні ж життям поранення внаслідок підриву п’яти мін ТМ-62, які були встановлені у шаховому порядку.
Поховали капітана Войтенка на Алеї Героїв Свіштовського кладовища в Кременчуці.
У капітана залишилися дружина та син.
В’ячеслав Олексієнко “Самурай”
33-річний В’ячеслав походив з міста Кременчук, на Полтавщині. До того, як пішов на фронт - працював у службі безпеки магазину “Нова лінія”. На війну потрапив у 2014-2015 роках. Згодом повернувся на фронт уже як контрактник у 5 бтгр 81-ї ОАЕМБр.
За півтора року до смерті В’ячеслав вдруге одружився - проте дітей завести не встиг.
Побратими згадують В’ячеслава як людину честі і дуже справного воїна.
“Ми були з ним у різних ротах танкового батальйону, це третя хвиля. Він був дуже чесним і відданим своїй справі, тямущий механік, водій, дуже світла людина. Комбат дав йому позивний “Самурай” за тату, які у нього були”, – сказав для novynarnia про нього один із його товаришів по службі Микола.
Солдат Олексієнко загинув 14 лютого близько 9:30. Він отримав несумісні ж життям поранення внаслідок підриву п’яти мін ТМ-62. Разом із В’ячеславом загинули ще один воїн з Полтавщини - Олександр Войтенко та харків’янин Дмитро Мироненко. Смерть чатувала на них під час переміщення на позиції неподалік селища Новолуганського на Донеччині.
Поховали солдата Олексієнка в один день із капітаном Войтенком на Алеї Героїв кладовища в Кременчуці.
Дмитро Мироненко
Разом із Олександром Войтенком і В'ячеславом Олексієнком загинув 26-річний Дмитро Мироненко. Фатальні вибухи мін ТМ-62 під Новолуганським – забрали життя молодого харків'янина, який служив у 5-ій батальйонній тактичній групі, прикомандированій до 59 омпбр імені Якова Гандзюка.
Дмитро був спортсменом. У мирному житті - вчився на фахівця IT. Після 9-го класу вступив у Коледж управління та інформаційних технологій Харківського інституту управління, який закінчив у 2015-му.
У 2017 році пішов у ЗСУ за контрактом. До 2020-го служив в 79-й десантно-штурмовій бригаді, мав досвід участі у бойових діях. У грудні 20-го року прийшов служити до 122-го окремого аеромобільного батальйону 81 оаембр – старший стрілець 1-го взводу 1-ї роти.
“Життєрадісний і позитивний” – лише так згадують про хлопця ті, хто його знав.
Життя Дмитра Мироненка обірвалось уранці 14 лютого поблизу Новолуганського.
Похований Дмитро на Алеї слави 18-го кладовища у Харкові.
Сергій Петраускас “Ящур”
Сергій Петраускас, який народився 18 грудня 1977 року в Ічні Прилуцького району Чернігівської області, був тим, кого називають "українцем за серцем і переконанням". У героя не було українського коріння: батько – литовець, мама – з російського Ростова-на-Дону. Проте все своє життя Сергій присвятив захисту України та пішов на фронт відстоювати її незалежність. Сергій був активним учасником обох Майданів - Член Всеукраїнського об’єднання “Майдан”, учасник усіх “гарячих” подій на Майдані Незалежності.
Одразу після школи Сергій півтора року служив у Національній гвардії України – у Харкові, Чугуєві, Дніпропетровську, Павлограді. Після служби працював автоелектриком в Ічнянському автотранспортному підприємстві. Також був пожежником, столяром на будівництві.
Мобілізували Сергія у 2014 році - до 1-ї окремої танкової бригади у смт Гончарівське (Чернігівщина) – служив у 2-му батальйоні, 6-та рота, 2-й взвод.
На фронт з Сергієм пішов і його молодший брат Олександр став добровольцем. Був сапером, пізніше розвідником 1 отбр під Волновахою і поблизу Мар’їнки.
Сергій брав участь у обороні Луганського аеропорту, там отримав позивний "Ящур".
Довгий час Петраускас проходив військову службу за контрактом в Ічнянському районному військовому комісаріаті. В жовтні 2020 року за власним бажанням перевівся до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Сергій загинув 22 лютого від ворожого обстрілу зі станкового та РПГ в районі проведення ООС неподалік від шахти “Бутівка”, район Авдіївки.
Залишилися мати, дружина, дві доньки та син.
Поховали бійця у місті Ічня.
Дмитро Сардак
Військовослужбовець 59-ї окремої мотопіхотної бригади Дмитро Сардак, який походив з Одеси, загинув у 34 роки під Зайцевим.
Всі, хто знав Дмитра, згадують його щирим, відкритим і таким, що незмінно готовий допомогти - як знайомим, так і незнайомим.
Близькі Дмитра розповідали, що він любив природу, потрапляючи у затишну місцину - відпочивав душею. Одружений Дмитро був на дівчині. що також воювала на Донбасі.
Загинув Дмитро 23 лютого. Тоді російські війська обстрілювали фронт 20 разів. Вранці по позиціях ЗСУ під Зайцевим били зі станкових кулеметів та мінометів 82-го калібру. Дмитро Сардак зазнав осколкового поранення, і в той же день загинув на операційному столі.
Поховали бійця на Західному цвинтарі Одеси.
Сергій Моісеєнко
Молодший сержант Моісєєнко Сергій Олександрович загинув 28 лютого неподалік селища Пищевик на Донеччині. Тоді російські окупаційні війська відкрили прицільний вогонь зі 120-мм мінометів, гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів, стрілецької та снайперської зброї. Сергій був морським піхотинцем.
“Сміливим морським піхотинцем, добрим побратимом і патріотом своєї країни він навіки залишиться у нашій пам’яті”, – повідомили тоді в 36 окремій бригаді морської піхоти ВМС ЗСУ імені контрадмірала Михайла Білинського, де служив Сергій.
Герой морпіх народився 17 грудня 1988 року, жив у Херсоні. Чоловік вів активний спосіб життя, багато подорожував. Сергій займався кількома видами спорту: боксом, бігом, східними бойовими мистецтвами.
Поховали героя в Херсоні.
Березень 2021
У березні 2021-го на Донбасі загинуло 9 Героїв України. За свободу нашої держави віддали життя п’ять солдатів, три сержанти, один офіцер. Наймолодшому – 25, найстаршому – 55.
Володимир Онопрієнко
Старший солдат, командир бойової машини Володимир Онопрієнко походив з Черкащини. Він народився 25 травня 1977 року в Драбові. З підліткового віку цікавився технікою, автівками. На фронт пішов у 2017-му - служив за контрактом у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних запорожців. Володимира багато хто впізнав би на фото з репортажів, коли його бригада отримувала від козаків чорний прапор “Україна або смерть”. Знімки з Володимиром тоді розійшлися в мережі.
У квітні 2020 року Онопрієнко підписав новий контракт - пішов у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар” 53-ї бригади. Незадовго до того став дідом.
Служив на посаді командира бойової машини.
Фатальна куля наздогнала айдарівця ввечері 10 березня. Тоді окупанти вели обсріл по позиціях ЗСУ поблизу Старогнатівки. Володимира доправили до парамедиків - проте вони вже були безсилі. Воїн помер в ту ж ніч.
Поховали бійця в рідному селищі Драбів.
Олександр Пекур
30-річний Олександр Пекур був уроженцем села Гурівщина, що на Київщині. Загинув Олександр під Мар’їнкою 12 березня. Мрія Олександра так і не здійснилась - розповідав знайомим, що після повернення з війни - обов'язково створить свою родину.
Олександр одразу після школи здобув фах електромонтажника. Згодом пішов у армію строковиком. До армії повернувся у 2015 - з мобілізацією потрапив на “гарячу” передову, під Зайцеве.
З військом Олександр лишився до кінця.
Він служив на посаді номера обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 54-го окремого розвідувального батальйону.
Вдень 12 березня Олександр вийшов подивитись, звідки снайпер веде обстріл. Фатальна куля влучила в Олександра, не залишивши йому шансів на життя.
Поховали Героя в Гурівщині.
Віктор Пасєка
55-річного воїна у війську називали “Дядя Вітя”. Побратими знали його як людину мудру і завжди готову прийти на допомогу.
Народився Віктор Степанович 8 червня 1965 року в селі Мончинці Красилівського району Хмельницької області. Багато років пропрацював водієм тролейбуса у Хмельницькому - в комунальному підприємстві “Хмельницькелектротранс”.
Коли Віктор Степанович пішов на фронт - сказав на роботі: “Ситуація зараз така, що я повинен бути там”.
Служив у 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні, що входить до складу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, на посаді командира бойової машини - командира відділення 2-ї гірсько-штурмової роти. Побратими згадували - ніколи не зважав на вік, був дуже "молодим" не лише душею, але й за фізичною формою.
“Він завжди першим проявляв розумну ініціативу в усьому. Я кажу йому: "Дядь Вітя, вам вже 55, є молоді хлопці, їм простіше буде справитись». А він мені: "Ти на мій вік не дивись. Ми всі тут разом — команда. Я на світі прожив трохи більше вашого, тому як, де і що зробити знаю і вмію добре". Він бігав, стрибав, був дуже витривалим, у свої 55 міг дати фору 20-річним. В останній свій день він приготував на наш взвод смачний український борщ, та сам його так і не скуштував”, – процитували у Новинарні побратима Дениса.
Ані у рідному домі - діти та двоє онуків, ані на підприємстві Віктора так і не дочекались із війни... Дядя Вітя загинув близько 12-ї години 18 березня під час обстрілу позицій10 огшбр біля населеного пункту Південне. Вели вогонь із великокаліберних кулеметів, гранатометів, мінометів, автоматичної зброї… Командир відділенні Пасєка отримав кульове поранення в голову - воно виявилось несумісним із життям..
Поховали Віктора Степановича на Алеї Слави міського кладовища в Хмельницькому.
Андрій Грабар (“Танчик” / “Мамай”)
Андрію Грабару, який мав одразу два позивні "Танчик" і "Мамай" було 25 років. Воїн народився 14 вересня 1995 року у Миколаєві. Був успішним програмістом, знав досконало англійську - проте, коли країна потребувала захисту - вирішив без вагань йти на фронт морпіхом.
“Моя історія зовсім не особлива, вона схожа на історії інших морпіхів. Почалась війна — пішов захищати країну. Як у таких умовах продовжувати займатися програмуванням у Миколаєві?” — казав Андрій у грудні 2020-го.
Андрій служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
novynarnia зазначає, що побратими Андрія, які знали його ще матросом-контрактником десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти - згадують: Мамай планував вивчитися на офіцера, збирався вступати до військового вишу в Одесі.
"Танчик" був відважним воїном. Побратими пригадують, як він негативно ставився до сценарію так званого “всеохопного перемир’я”. Був безстрашним і безжальним до ворога.
Загинув Мамай 19 березня 2021 року. Тоді російські найманці обстріляли позиції українського війська поблизу Водяного із заборонених усіма домовленостями мінометів 120-го калібру та гранатометів різних систем. Ворожа міна пробила насип, і перекриття спостережника, де чатував Андрій Грабар. Герой загинув на місці.
Кирило Биковський
28-річний Кирило був родом з Кропивницького. Він мріяв служити в армії ще з дитинства - і був у лавах ЗСУ з 2011.
Коли чоловік одружився - на певний час повернувся до цивільного життя. У 20 років Кирил став батьком сина Назара. Допомагав тестю на фермі, разом вирощували худобу.
“Він був у мене на роботі – ми вирощували свиней. Він дуже був працьовитий, добрий, чесний. Ніколи поганого слова нікому не сказав. Ми його всі дуже любили. Так склалося, що він пішов. Я його дуже просив: не йди, синку, ти ж молодий хлопець. Ти ж бачиш, що твориться – державі не потрібна ця війна”, – згадував тесть воїна Віктор Писаренко.
На фронт Кирило пішов 2018 року. Був навідником підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. За спогадами заступника командира військової частини А3892 Івана Мазура - одразу попросився на передову.
“Ми визначили, що він буде служити в третій роті. Кирила добре знала практично вся частина, тому що колоритна особистість була. Ніколи не давав задню, любив посміятись, пожартувати, допомогти. Ніколи не казав, що цього робити не буде, ніколи від командирів я не чув, щоб хтось на нього жалівся”, – згадував Іван Мазур.
Кирило Биковський загинув 20 березня поблизу Шумів на Донеччині. У нього великокаліберною кулею влучив ворожий снайпер. Парамедики встигли надати Кирилові першу медичну допомогу й евакуювати з поля бою. Проте поранення виявилось фатальним для воїна.
Поховали Кирила Биковського на Aлеї Слaви Рівнянського клaдовищa в Кропивницькому
Сергій Коваль
Підполковник Сергій Коваль загинув 26 березня. Тоді російські окупанти, всупереч умовам “додаткових заходів щодо режиму припинення вогню” - дистанційно замінували позиції 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ. В районі села Шуми – закинули протипіхотні міни ПОМ-2 з гранатометів.
Удень 26 березня група розмінування на чолі з підполковником Ковалем у складі: старшина Бруско, старший солдат Гещук, начальник інженерної служби бригади старший солдат Барнич – вийшла на огляд замінованої місцевості.
“Під час виконання завдань внаслідок снайперського вогню отримав смертельне кульове поранення старший сержант Барнич. Командир групи підполковник Коваль, надаючи йому допомогу та здійснюючи евакуацію, внаслідок снайперського вогню отримав несумісне з життям поранення”, – розповів згодом головнокомандувач ЗСУ Хомчак.
Старшина Бруско отримав важкі кульові поранення, старший солдат Гещук – поранення середньої важкості.
На допомогу підійшли старші солдати Абрамович і Гайченко. Але і вони загинули під вогнем боку російських снайперів.
Згодом стало відомо, що ворог намагався спровокувати українську сторону на обстріл по водонапірній башті, яка постачала воду на підконтрольну і тимчасово окуповану території.
У той день першим загинув підполковник Сергій Коваль - 43-річний уроженець села Рихта Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Вдома воїна чекала дружина, 4-річна дочка та 17-річний син. Сергій Коваль був на передовій із перших днів російсько-української війни.
Коваль був командиром загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв 143-го Центру розмінування. Пройшов шлях від командира взводу розмінування.
“Він був взірцевим офіцером, справжнім професіоналом. Зразком для підлеглих та майстром саперної справи”, — зацитували в novynarnia кума загиблого Олександра Колоса.
Поховали офіцера на Алеї Слави Кам’янець-Подільського цвинтаря.
Сергій Барнич
Сергій був сапером “Едельвейсів”. 26 березня він був у першій групі, яка вийшла на огляд замінованої ПОМками території в районі Шумів. Групу розстріляли російські снайпери. Сергію намагався допомогти підполковник Сергій Коваль - він теж загинув під прицільним вогнем стрілків.
Сергій Барнич народився 11 січня 1974 року в місті Калуш Івано-Франківської області. У Калуському хіміко-технологічному технікумі вивчився на електрика. Багато років працював на тодішньому виробництві “Хлорвініл”. Дітей не мав.
З 2010 до 2015 Сергій працював майстром електротехнічного цеху “Карпатнафтохім”. У 2015 був призваний до війська за мобілізацією. Згодом повернувся на роботу, але не зміг без фронту.
До військової служби Сергій повернувся за контрактом. Був старшим солдатом, сапером 109-го гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр. У грудні 2020 року Сергія Барнича нагородили медаллю “За гідність та патріотизм”.
Поховали Сергія Барнича у Калуші.
Максим Абрамович
27-річний Максим Абрамович з Дубровиці на Рівненщині загинув 26 березня під Шумами. Був старшим сержантом, військовослужбовцем підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.
Хлопець мав яскраву зовнішність і дуже подобався дівчатам. Проте, це не робило його "чванькуватим" - за розповідями знайомих Максим був добрим, веселим і таким, що постійно допомагав. Максим займався бойовим гопаком і фехтуванням на шаблях.
Максим навчався у Харківському університеті внутрішніх справ. У 2017 році перервав навчання – уклав контракт зі Збройними силами і вирушив на фронт. Брав участь у бойових діях.
По завершенні трирічного контракту у 2020 році Максим повернувся додому, але пробув там недовго. Знову вирушив на фронт, підписавши новий контракт із гірсько-штурмовою бригадою "Едельвейси".
Максим отримав відзнаку Президента України “Учасник АТО” та медаллю “За звитягу та вірність”.
26 березня під Шумами Максим ішов у другій групі “Едельвейсів”, мали мала надати підтримку першій четвірці саперів (Коваль, Барнич – загинули, Бруско, Гещук – поранені). Абрамович, і його напарник Гайченко були розстріляні ворожими снайперами. Воїнам не лишили жодного шансу на життя.
Поховали Максима Абрамовича в рідній Дубровиці.
Сергій Гайченко
Разом із Максимом Абрамовичем під кулями снайперів загинув і 27-річний Сергій Гайченко. Воїн народився у Михайлівці Синельниківського району Дніпропетровської області. У 2012 закінчив Дніпропетровський технікум залізничного транспорту - і пішов працювати електромонтером у локомотивному депо (НД вузол ТЧ-1 Укрзалізниці, що в Михайлівці).
На війну Сергій потрапив у 2015-му. Служив за контрактом на посаді гранатометника у військовій частині А0222 – це окремий президентський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького.
24 серпня 2016 року солдат Гайченко отримав Подяку міністра оборони за активну участь у підготовці та проведенні параду військ з нагоди 25-ї річниці Незалежності в Києві.
20 вересня 2019 року знову пішов за контрактом до ЗСУ - за призовом військкомату. Потрапив до "Едельвейсів" - у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду.
Сергій був у зоні АТО/ООС три ротації. Служив на посаді командира бойової машини – командира гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти. Мав звання – старший солдат.
26 березня в районі Шумів Сергій Гайченко разом зі старшим сержантом Максимом Абрамовичем ішов на допомогу саперам… І також загинув від кульового поранення, завданого ворожим снайпером.
Поховали старшого солдата Гайченка в рідній Михайлівці.
Залишилися батьки і молодший брат.
Добірку створено за матеріалами novynarnia.com.
Читайте Новини.LIVE!
