"Гроші підуть подалі від росії": хто відбудує Україну і за чий кошт. Ексклюзивне інтерв’ю з нардепом Безгіним

Війна поставила на паузу життя кожного українця та водночас стратегію розвитку наших міст. Київ мав готуватися до масштабної реконструкції Хрещатика, а Одеса та Львів до туристичного сезону, країною мало продовжуватися "Велике будівництво", а почнеться "Велика відбудова".

За більш як два місяці війни деякі міста існують тепер лише на карті, а насправді їх знищили росіяни. І надією для кожного громадянина є впевненість в тому, що країну відбудують та повернуть кожному втрачене житло.

Як війна змінить типологію регіонів, якими мають стати українські міста після перемоги та за чиї гроші почнеться відновлення, в інтерв'ю Новини.LIVE розповів член комітету ВРУ з питань державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування Віталій Безгін.

Читайте також: Весна переможе! Неймовірні фотографії квітучих тюльпанів у самому серці Києва

Війна змінила підходи до роботи кожного регіону окремо, десь точаться бої, а десь перенаселення через внутрішніх переселенців. Яка картина зараз, які виклики місцевого самоврядування?

У період війни типологія регіонів умовна. 25 травня 2021 року Мінрегіон вперше за історію затвердив стратегію регіонального розвитку на 7 років. Там було 10 типів територій із різними економічними підходами до них.

Але... Настало 24 лютого... Ми розуміємо, що, наприклад, Харківська агломерація вже не є точкою зростання і не може бути нею в терміновій перспективі. А якщо сказати жорстко, то, напевно, в перспективі розвалу росії, як держави, поки не зникне загроза.

Стара модель не працює. Чогось нового з погляду закріпленого документа немає, і на період бойових дій не може бути. Але об'єктивно, у нас є три зони територій:

• Тимчасово окуповані (де йдуть бойові дії),
• Опорні території,
• Глибокий тил (куди переїхали підприємства, переселенці).

Я маю одну гарну новину, яка може вас здивувати. За моїм прогнозом, ми у травні мали провалитися по місцевих бюджетах навіть у громадах та областях західної України. Цього не сталося, там бюджети перевиконуються.

Є опорні території, які фактично працюють на те, щоб підтримувати ЗСУ у зоні бойових дій. Ми розуміємо, що Дніпропетровська область та Дніпро працюють на підтримку бойових сил. Якщо візьмемо Одесу, то вона забезпечує майже весь гуманітарний потік на Миколаїв.

Це типологія за часів війни, а як вона зміниться після?

Після війни до типології ми підходитимемо інакше. Там уже не буде тимчасово окупованих територій та бойових дій, але буде пояс небезпеки. Це території, що межують з рф та Білоруссю в межах 30-40 км. Фактично туди росіяни можуть запускати системи залпового вогню, тому цей пояс для інвестора ніколи не буде привабливим.

Сумська область завжди буде в небезпеці, це несприятливо для економіки. У такому разі має бути або державне стимулювання та гарантії, або бізнес туди просто не піде.

Для Західної України, як для глибокого тилу, потрібно дати можливість адмініструвати місцеві податки. Подивимося на Трускавець, там населення було 30 тис., а зараз – 60 тис. І всі ці люди десь живуть, купують щось, а податкові надходження не збільшились. Чому? Тому що все у готівці. Чи є інструмент місцевої влади якось на це впливати? Ні. Адже ми розуміємо, що ці податки мають підтримувати уражені території.

Частина людей з фінансовою подушкою у війну не трудяться, а чекають. Чи є потреба їх закликати повертатися додому та виходити на роботу, щоб підіймати економіку?

Є чинник безпеки. Я не хочу бути фаталістом, зона біля кордонів небезпечна і я б обережно ставився до повернення. Щодо постраждалих околиць Києва, то там життя повернеться.

Скажу просто. Київ і все, що навколо нього, житимуть постійно в режимі Тель Авіва – ризик є, небезпека є, але є гроші, і люди тут працюватимуть.

У багатьох невеликих містах у районах населення умовно з 20 тис. зросло до 50 тис. Які мають бути кроки місцевої влади, щоб забезпечити людей усім необхідним – роботою, школою тощо?

Збільшення населення це не лише потенційна економіка, а й навантаження на соціальну інфраструктуру, яку треба забезпечувати. Якщо надходження не зростають, то рано чи пізно з'явиться дірка. Ключова історія, яка зараз є проблемною – повноцінний облік переселенців. Системно його нема. Мені важко пояснити, чому далеко не всі наші співгромадяни готові це робити – можливо, бояться, можливо, у нас досі радянська мантра недовіри до держави.

Ідеться не лише про грошову допомогу, а й про те, що держава має знати, хто куди приїхав. Умовно місцева влада розуміє, що Петро - лікар і може працювати, а Наталя має двох дітей і їх треба влаштувати до школи. Можна моделювати лише за наявності даних.

Комплексна історія – житло, компенсація за зруйноване житло, робоче місце та соціальна інфраструктура. Наразі у Львові будують мобільні конструкції, але вони можуть стати постійними, якщо немає даних. Замість комплексного рішення буде мобільна річ, а як наслідок – гетто.

Наводять приклад Грузії, яка збудувала такі мобільні поселення у 2008 році, але це у нас це не спрацює. Бо 100 тис. внутрішніх переселенців та 6 млн – це різні виклики. Треба інший підхід.

Ми розуміємо, що люди, які залишили Маріуполь чи Лисичанськ, ментально не зможуть жити із людьми з Івано-Франківська. Тут теж має бути поєднання, бо якщо його не буде, то про який розвиток йдеться.

Країни, куди поїхали наші біженці, створили програми з житла. Його українцям на певний час надають безкоштовно. У нас ситуація різна у кожному регіоні. Чи з'явиться якийсь системний підхід, бо війна завтра не закінчиться і внутрішні переселенці не зникнуть?

Проблема в тому, що місцеві бюджети не мають коштів вкладати в ремонт приміщень, щоб заселяти переселенців. А щодо пошуку є prykhystok.gov.ua . Я вважаю, що цей інструмент працює. Хто не здатний користуватися ним через вік, із тими вже працюють на місцях у ручному режимі.

Я не думаю, що хоч одна держава у світі зіткнулася з таким викликом. Шість мільйонів як не адмініструй, я не знаю, чи можна побудувати таку потужну вертикальну модель, щоб вона запрацювала.

Фраза "Ми все відбудуємо" діє як заспокійливе для народу, українці у це вірять. Яке воно, це відродження, які проєкти розробляються?

Щодо базової інфраструктури – електропостачання, водопостачання, дороги, це вже відбудовується і зараз. На цьому рівні відновлення повсюдно йде.

З погляду масштабного відновлення нам потрібні ресурси, яких у держави немає і треба спиратися на західну допомогу. У парламенті виступали Джонсон та Зеленський. Було заявлено, що Велика Британія допомагатиме з відновленням Київської області, поясом громад навколо столиці, пошкоджених росіянами.

Наскільки я знаю, є домовленість, що з відновленням громад на Житомирщині займатиметься Естонія. Думаю, такий підхід буде. Але не всі країни допоможуть, а лише друзі-партнери.

У чому після війни зміниться фокус у містах із погляду системи управління?

Перший етап – закінчення фази бойових дій. Потім певний перехідний період умовно близько пів року, тому що ми повинні зрозуміти хто з внутрішніх переселенців та біженців повернеться. Без розуміння кількості населення у громадах будь-яке моделювання обмежене. У Бучу повернуться, а ось чи повернуться до Тростянця чи Охтирки – питання. Відновлення Гостомелю під питанням.

Після перехідного періоду буде корекція адміністративного устрою, її неможливо уникнути, оскільки деякі території перенаселені, а деякі втратили. Це виклики. Я думаю, буде укрупнення принаймні на території умовно лівобережної України.

Раніше ми ґрунтувалися на економічних показниках, демографії, наявності дітей дошкільного та шкільного віку. Тепер буде інша робота – виїзди до регіонів, спроби моделювання території на місцях. Зруйновані території будувати вже треба інакше. Там, де зруйнований квартал, немає сенсу його будувати у традиціях радянських, 90-х чи нульових. Це буде перебудова.

Як мають змінитись регіональні стратегії, які опорні речі з'являться?

Дискутуємо із Мінрегіоном, Я вважаю, що стратегія має бути суто територіальною – прикордонні території, глибокий тил тощо. А намагатися розподілити території за принципом рельєфності та доступності – це вже не працюватиме.

Гроші підуть подалі від росії. І все одно гірська це територія, сільська чи агломерація. Є питання локального менеджменту та чи зайде великий інвестор. А він зайде там, де далеко від росії.

Крім загального стратегічного документа, мають з'явитися стратегії відновлення уражених територій. Є області, які повністю постраждали, а є точково. Кожна стратегія має бути затверджена та профінансована з бюджету.

Але ми розуміємо, що держава не має грошей. Де їх брати?

Я не є прихильником реалістичності думки, що наші громади та державний бюджет будуть самодостатні без прямих західних вливань в економіку протягом найближчих 10 років, я в це не вірю. Економіка просіла і ми нікуди від цього не дінемося. Критична інфраструктура продовжує попадати під удари.

Щодо відновлення міст, то яскравий негативний приклад – Славутич. Місто населяли люди, які обслуговували ЧАЕС. Вони потрапили в полон і все "просіло". Тепер, коли вони побували в полоні кадирівців, я сумніваюся, що захочуть там жити. Однак відновлювати Славутич треба, і це можуть бути маленькі проєкти, наприклад, туристичні. Треба залучати інвесторів.

Погано прозвучить, але війна із деяких громад зробила світові бренди. Жахлива нелюдська трагедія Бучі зробила її громадою, про яку написали усі провідні таблоїди світу. А це у перспективі про інвестиції, бо коли про твою трагедію знають, то донори готові вкладати гроші.

Це може здатися цинічним, але голови громад, які суттєво постраждали через війну, повинні над цим працювати. Кожен візит міжнародного політика, репортера – з ними треба працювати. Умовно в кожному зруйнованому місті має з'явитися меморіал, як це робить Ізраїль. Щоб міжнародники приїжджали, бачили й потім інвестували.

Ізраїль займався збереженням пам'яті, меморіалами тощо ще у стані війни. У нас робота ведеться?

В нас дуже схожа історія. На мою думку, найбільш правильно зберігати певні локації у тому вигляді, в якому їх залишили росіяни, або до якого вони призвели. Це і про пам'ять, і про реалізм ситуації.