Дякуємо за службу: історії ветеранів ООС до дня Збройних сил України

Ще з давніх часів українці зарекомендували себе як волелюбний народ, що готовий до кінця боротися за свою честь та свободу. І якщо в минулому символом нашої національної ідеї та героїзму були козаки, то за нинішні 30 років незалежності ним стали військовослужбовці, що героїчно захищають Україну від російської агресії.

Ветерани ООС (АТО) розповіли спеціально для Новини.LIVE, що варто пам’ятати про війну та до чого готуватися, якщо хочеш піти у Збройні сили.

"Люди йдуть на війну не за зарплатою"

Мати двох дітей Юлія Матвієнко до війни ніколи не мала нічого спільного зі зброєю, проте твердо вирішила піти на фронт, оскільки не могла залишатися осторонь. Перший час вона була волонтеркою, але згодом зрозуміла, що повинна "стати в стрій" разом з іншими бійцями. Отримавши позивний "Білка", Матвієнко стала снайперкою.

"Війна довела людям, що армія необхідна Україні, щоб захищати її націю та суверенітет. Добровольці, такі як я, що відправились на службу у 2014-2015-му роках, були також націлені змінити Збройні сили в кращий бік і прибрати зайві речі. Як приклад – "паперову" роботу", – зазначила снайперка.

Матвієнко за високими званнями ніколи не гналася. Для неї було важливіше залишатися чесною з собою та бути тією, кого боятиметься ворог. Адже, як пояснила ветеранка, снайпер – це мисливець, що має бути непередбачуваним.

"Люди йдуть на війну не за зарплатою. І взагалі, думка про те, що військові отримують багато коштів – помилкова. Насправді замовчується факт того, що армію забезпечують не усім. Було й таке, що нам з хлопцями доводилося купувати мішки для зведення барикад за власний кошт. А постійно покладатися на волонтерів не варто, вони і так стомлені ", – додала Юлія Матвієнко.

Серед інших негативних моментів були й ті, коли ворожі солдати ховалися від прицілу за спинами дітей. Але не менш важкою для снайперки стала адаптація до "мирного" світу і зустріч з людською байдужістю.

"На жаль, зараз ситуація така, що коли на Сході помирає наш боєць, то як максимум його ім’я один раз згадають у регіональних ЗМІ й на цьому все. А на національному рівні ми бачимо лише суху статистику. Я розумію, що вся увага прикута до боротьби з коронавірусом, проте війна – це теж хвороба, яка може призвести до ще більшого горя", – резюмувала ветеранка.

"Армія – це сила та здоров’я нашої країни"

Історик і перекладач Геннадій Харченко зізнався, що після закінчення вишу сам віднайшов тоді школу, яка формально вважалася сільською. Тоді він пройшов співбесіду стосовно працевлаштування, що давало відстрочку від призову, адже тоді служба не вважалася престижною.

"Однак в якийсь момент стало якось гидко та образливо самому собі від намагання косити та переховуватися. Я був далекий від сентенцій на кшталт: "не служив – не мужик". Просто вирішив, що мені простіше один рік відслужити, аніж кілька років заховуватися. Та і самоповаги більше. І я відверто не шкодую про своє рішення. Під час строкової служби я знайшов справжніх друзів та здобув фах командира гармати, який мені став у нагоді вже у 2014 році ", – розповів старший сержант.

Після подій Революції Гідності та анексії Криму для Харченка було очевидно, що військове зіткнення неминуче. Навесні 2014-го він добровільно прийшов у військкомат, а влітку став командиром знаряддя в третій гаубичної батареї 55-ї окремої артилерійської бригади.

"Перше, що мене тоді дуже неприємно вразило, що армія явила собою дуже занедбану та застарілу консервативну систему з усіх точок зору. Як озброєння, так і матеріально-технічного аспекту. Також переважна частина військових була не готова виконувати свої прямі обов’язки – сприяти або діяти у напрямку захисту країни. Було багато бездарів та нероб з яскравими проросійськими поглядами. Однак вони постійно вимагали до себе занадто поважного ставлення через свою "субординацію та вислугу років". Проте серед мобілізованих було багато мотивованих добровольців, які мали життєвий та професійний досвід. І насамперед завдяки таким бійцям, у бойових умовах система почала змінюватися. До того представники "старої школи" не дуже прагнули опинитися на фронті, посилаючи молодих офіцерів – вчорашніх випускників. І ці хлопці змогли найти у важких умовах спільну мову з підлеглими, проявити лідерські якості та реалізувати набуті знання з військової справи. Наразі забезпечення та морально-психологічний стан в армії набагато ліпший", – заявив Геннадій Харченко.

Найбільше позитиву ветеран отримав від розуміння того, скільки людей насправді готові боронити свою країну від ворога. І мова не лише про військових, а й про волонтерів.

"Образно кажучи, армія – це сила та здоров’я нашої країни. І чим сильніша та більш фізично розвинута людина, тим спокійніше і щасливіше вона себе почуває. До того ж у здоровому тілі здоровий дух. Нашому війську треба "підкачати" деякі групи м'язів, позбутися застарілих тренерів та програм підготовки, перейти на більш ефективні, налагодити режим придатного харчування", – підкреслив артилерист.

"Ми всі чиїсь діти"

Анастасія Подобайло ще на першому курсі української філології зрозуміла, що її вміння та навички потрібні на фронті. Певний час вона присвячувала себе розвитку культурної сфери у зоні бойових дій, проте згодом зрозуміла, що цього недостатньо. Потому вона стала парамедиком у 1-ій окремій штурмовій роті ДУК ПС.

"Жодна мета не варта абсолютно нічого без докладених для її здійснення сил. Моя головна мета та мотивація служити – вільна та незалежна Україна, адже мені небайдуже, під яким прапором народжуватимуться мої діти, якою мовою будуть сказані їхні перші слова та чи будуть вони почувати себе господарями своєї землі", – зазначила дівчина.

Рішенню Анастасії піти на фронт батьки не зраділи. Ще до цього у них доволі різнилися погляди. Тому перші 5 місяців на фронті дівчина приховувала від них, де вона знаходиться насправді. Потім контакт поступово почав налагоджуватись. Зараз вони відкрито спілкуються про все.

"Найбільше мені запам’яталося одне інтерв’ю із закордонним журналістом під час моєї служби. Тоді він запитав легко та прозаїчно, ніби цікавився котра година: "А як ставляться ваші батьки до того, що ви знаходитесь на фронті?" На годиннику була пів на десяту поночі. Запанувала незручна тиша – зніяковіла та чутлива. Ми перезирнулись з побратимами, ніби відповідь була в очах кожного з нас. Аж раптом це мовчазне небо розірвалося питанням на питання: "А у Вас, пане журналіст, є свої діти?" Він потупив погляд у підлогу – приречено, ніби його іспит на людяність було провалено. Він відповів, що так. "То як би Ви ставилися до того, щоб Ваші діти знаходились на війні?" – перепитала я. "Пробачте, я не подумав", – остаточно склавши зброю своїх слів, сказав він, не підводячи очей – так, ніби боявся в наших поглядах прочитати між рядків свій власний страх. Для мене це питання й надалі залишається болючим. Так, ми всі дійсно чиїсь діти. Діти свого часу і своєї історії, яку змінюємо. Саме зараз. Саме цієї хвилини. Так, іноді ми робимо вибір не на користь своїх близьких, але це не означає, що ми їх не любимо. Це означає лише те, що понад за усе ми хочемо, щоб у них там, за межами війни, завжди була можливість обирати. Адже право вибору – це свобода. І за неї варто боротися", – розповіла Анастасія Подобайло.

"Я бажаю кожному знайти надійних побратимів"

Сергій Шаповалов проходив строкову службу у патрульному батальйоні в Мелітополі, а потім навчався у машинобудівному інституті. Під час Революції Гідності брав участь у запорізькому Майдані, а одразу після анексії Криму прибув у військкомат добровольцем, де був відряджений у 79-ту аеромобільну бригаду в Миколаєві.

"Я чітко запам’ятав, як ми опинилися в оточенні під час боїв на українсько-російському кордоні. Це було протягом липня-серпня 2014 року. Тоді нас обстрілювали з артилерійської зброї, я навіть пам’ятаю, як ворог встановлював міномети на російській території. Аби евакуюватися звідти нам знадобилося 2 доби. Ворожих бійців ми стримували декількома бригадами, а сама подія ще отримала назву "Південний котел", – згадав Сергій Шаповалов.

Ветеран бойових дій вважає необхідним нагадувати людям, що війна існує, і що вона не так далеко, як здається на перший погляд. Ба більше, це стосується не лише "прямих" конфронтацій, а й інформаційних кампаній, які Росія використовує проти українців.

"Позитивний момент, який би я хотів виділити – це те, що військовослужбовці вміють правильно співпрацювати у команді. І, як мені здається, у них є та організованість, якої не вистачає цивільному населенню. Кожному, хто хоче піти добровольцем, я бажаю знайти таких надійних побратимів, з якими можна було б піти у розвідку", – заявив ветеран.

"Це дуже важко не пропускати крізь себе"

Катерина Луцик народилася у сім’ї військового лікаря і теж здобула медичну освіту. Батьки довго відмовляли її від відправлення на фронт, проте смерть її друга на війні стала "останньою краплею". Дізнавшись, що на передовій критично не вистачає медиків, вона вирішила, що 100% піде.

"Спочатку мене хотіли відправити у звичайну лікарню, проте я домовилася з одним військовим, щоб мене взяли у 122-й батальйон. Я була єдиною дівчиною. Звісно, були певні упередження стосовно мене, були й конфлікти. Але як тільки хлопці побачили, на що я спроможна, вони почали сприймати мене як свого побратима. Потім мене щиро підтримували та намагались налаштувати на позитивний лад, коли у нас були "двохсоті" та "трьохсоті" (з армійського сленгу – загиблі та поранені, – ред.). Це дуже важко не пропускати крізь себе, але не завжди виходить", – зазначила Катерина Луцик.

У період своєї служби у зоні ООС Луцик врятувала 200 українських військовослужбовців. Також вона пережила обстріл у районі Авдіївської промзони, проте отримала певні ушкодження нервової системи та барабанних перетинок. Втім, ветеранка виділяє й позитивні моменти.

"Служба подарувала мені людей, яких я можу сміливо назвати другою сім’єю. Вони завжди поруч і можуть підтримати у будь-який момент. Також після армії я почала стрибати з парашутом – це неймовірне задоволення. Усім, хто хоче піти добровольцем, я раджу пройти хоча б курси першої медичної допомоги", – резюмувала ветеранка.

Подібних історій серед добровольців безліч, що вчергове доводить силу та незламність української нації. На жаль, не всі захисники повертаються додому, проте усі впевнені, що врешті-решт нашу державу чекає лише перемога.